12 марта в Деловом и культурном центре Севастополя состоялись Шевченковские литературные чтения, сообщает Цензор.НЕТ со ссылкой на Крым.Реалии.
В ходе встречи ведущая Любовь Пласкальная рассказала о жизненном пути
украинского поэта, а Ольга Клетчук, Наталья Приезжих, Клавдия Трубникова
и Олег Леус зачитали стихотворения и отрывки из поэм Тараса Шевченко.
Народный самодеятельный квартет \'Виолко\' под руководством Виктора
Ковальчука исполнил несколько песен на стихи Тараса Шевченко, которые
подпевали почти все собравшиеся.
Мероприятие
поддержал председатель общественной организации \'Ассоциация
национально-культурных обществ Севастополя\' Валерий Мелодан.
9
марта в день рождения украинского поэта Тараса Шевченко к его памятнику в
Севастополе активисты возложили цветы, а в Деловом и культурном центре
города прошла выставка рисунков и лекция на тему \'Тарас Шевченко -
художник и график\', которую провела Клавдия Трубникова. ?
|
ВМИРАЮТЬ УКРАЇНЦІ НА ДОНБАСІ
Вмирають українці на Донбасі,
Найкращі з кращих серед усіх нас!
Війну малюють дітки в першім класі,
За це, тебе,ненавиджу Донбас!
У чаді наркотичного сп’яніння
Із люмпендна спливло усе лай-но*,
Що за часів бандитського правління
Завжди було із ними заодно.
До України в злобі озвіріли,
Хоч серцем в ній ніколи не жили.
Москвою зазомбовані дебіли
Кацапське бидло в поміч привели.
Війну гібридну почали сусіди,
Спочатку Крим, тепер уже Донбас.
Від них усі проблеми наші й біди,
Як зброю навіть використали газ!
Іде війна. Щоденно гинуть люди,
Вмирають українці за Донбас.
Він був і завжди українським буде,
Бо з нами правда, Бог також за нас!
16 березня 2016
3 березня – Всесвітній день письменника
3 березня – 205 років від дня
народження Антіна Любича Могильницького (1811-1873), українського
письменника, громадського і політичного діяча, греко-католицького
священика, співця Манявського Скиту
9 березня – день народження відомого українського поета Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861)
13 березня – 60 років виповнюється
Марії Вайно (1956), івано-франківській поетесі і новелістці, лауреату
Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» (2000), обласної премії імені
В.Стефаника (2014). Відповідальний секретар Івано-Франківської обласної
організації НСПУ (від 2015)
21 березня – Всесвітній день поезії
27 березня – 145 років від дня народження німецького письменника, громадського діяча Генріха Манна (1871–1950)
29 березня – 135 років від дня народження Марійки Підгірянки (1881-1963), української поетеси, народної вчительки
Детальніше тут: http://biblioteka-bo...=copy&utm_medium=paste&utm_campaign=copypaste&utm_content=http%3A%2F%2Fbiblioteka-borodyanskoji-szsh-2.webnode.com.ua%2Fnews%2Fpismenniki-yuvilyari-2016-roku%2F'>http://biblioteka-bo...
13 березня 2016
СТЕПАН ОЛІЙНИК
(1908—1982)
ЗДОРОВШЕ З ГУМОРОМ ЖИВЕТЬСЯ…
Майже неможливо знайти в Україні
радянській людину, яка б не знала (чи бодай не чула) цього імені. Та й
не тільки в радянській, в теперішній, незалежні й теж.
Після Остапа Вишні, най-найпопулярнішого Сміхотворця (з
великої літери!) в українській веселій літературі Степан Олійник —
другий такий відомий в народі і популярний Сміхотворець (теж з великої
літери!).
Степан Олійник — і цим сказано все.
Степан Олійник — перший і поки що єдиний на сьогодні
сатирик-гуморист, який був удостоєний найвищої державної премії за свій
Сміх (Сталінська, тепер Державна премія) 1948 року за збірку гуморесок —
гуморесок! — \'Наші знайомі\'.
Сто його сатиричних творів (теж рекорд для СРСР) було
надруковано на шпальтах тодішнього архіофіціозу — газети \'Правда\', (їх
потім буде видано в Москві окремою книгою).
Сатирика-гумориста — часто доволі в’їдливого! — двічі
нагороджували найвищою на той час відзнакою — орденом Леніна, він двічі
обирався депутатом Верховної Ради СРСР.
Щасливець!
Везун!
Чи не за всіх сатириків-гумористів, починаючи від Григорія Сковороди, був належно пошанований.
Заслужено популярний.
Баб, ба. навіть улюбленець народу.
Офіційна його біографія така, Народився в с. Пасисели
(потім присвятить рідному селу чудову ліричну поезію!) Балтського району
Одеської області в селянській сім’ї. Закінчив Одеський кооперативний
технікум та Одеський педінститут (1934). Вчителював, працював у
редакціях газет \'Молода гвардія\', \'Чорноморська комуна\', \'Сталінградська
правда\', журналу \'Перець\'. Учасник Великої Вітчизняної війни.
Нагородженні орденами Леніна (двома), Трудового Червоного прапора, \'Знак
пошани\', медалями та Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
Обирався депутатом Верховної Ради СРСР 6-го та 7-го скликань.
Автор збірок сатири й гумору \'Мої земляки\', \'Наші
знайомі\', \'Ознаки весни\', \'Гумор і сатира\', \'Як ми скажемо — так і
буде\', \'Ровесники\', \'Сер Макітра\', \' 3 щирим серцем, а про декого з
перцем\', \'Дорога дама\', \'За прикладом старшого брата\', \'Який Сава — така
й слава\', \'Шахтарям донецьким — хлопцям молодецьким?\', \'Здоровенькі
були!\', \'Хімік-чудодій\', \'Ой ти, Галю!\', \'Карась-середняк\', \'П’яні
вовки\', \'Дозвольте запевнить\', \'Добрий день вам, добрі люди\', \'Здоровше з
гумором живеться\', \'Готов почати все спочатку\', \'В ім’я добра — супроти
зла!\', \'Де Іван?\', збірки біографічних оповідань \'3 книги життя\',
Творів у 4-х томах — 1944. — 1978.
Але навіть він, заслужено нагороджений, пошанований,
визнаний за свого жорстоким тодішнім режимом, так ось, навіть він не
уникнув переслідувань тодішньої каральної системи. (Друкуватися він
почав 1928 р.).
Ось як про це розповідає Богдан Сушинський, автор
змістовної і дуже цікавої книги \'Степан Олійник: поет на тлі епохи\',
Одеса, 2006. (Також автор змістовної передмови до збірки С. Олійника
\'Вибрані твори\', Одеса, 2005/.
\'Жорстоко пройшовся тоталітарний режим і долею видатного
поета. Вже готуючи до видання цю книжку вибраних творів Степана
Олійника, я мав нагоду почути розповідь доньки його, Лесі Степанівни та
сестри Марії Іванівни, що в 1931 році Степана Івановича, тоді ще
студента Одеського ІНО, теж заарештували як \'ворога народу\'. Упродовж
усього життя свого сам Степан Олійник і його родина замовчували цей факт
як найжахливішу сімейну таємницю.
Про нього — за життя Степана Олійника — ніде й ніколи не
писали в пресі. Та й по смерті його теж мовчали. Вже хоча б тому, що у
світі існувало лише кілька людей, котрі пам’ятали цей факт, про який, на
думку доньки поета, в наш час читачі його повинні дізнатися.
Так, дійсно, восени 1931 року агенти НКВС заарештували
Степана Олійника прямо в студентському гуртожитку. Кілька місяців його
допитували в камерах цієї комуністичної охранки, вимагаючи зізнатися в
тому, що він є \'українським націоналістом\'. Підставою для цього
розстрільного звинувачення слугували два факти: по-перше, частівки, які
Степан Олійник писав для студентської агітбригади \'Сині блузки\', але в
яких не було нічого націоналістичного; й українська сорочка-вишиванка,
котра завжди викликала ненависть у\'радєтєлєй свєтлого коммуністіческово
будущєво\'. Для них кожен, хто вбирався в українську вишиванку чи
говорив, а тим паче — писав твори українською мовою, уже був
\'українським націоналістом\', уже викликав лють. Вирвався Степан Олійник
із підземелля НКВС лише дивом. Врятував його, судячи з усього, побратим
по перу, згодом — відомий сатирик Володимир Іванович. Це він, ризикуючи
власним життям, пише листа М. Калініну і збирає під ним двісті підписів
студентів на захист \'помилково заарештованого\' Степана Олійника.
Ось як розповідає про ці події один із не багатьох, хто
знав таємницю родини Олійників, — письменник Володимир Лясковський, у
вже згадуваній мною статті \'Серйозне життя сатирика\'.
\'Осінньої ночі 1931 року два капітани НКВС на \'чорному
вороні\' під’їхали до гуртожитку педіна, щоб заарештувати студента
Олійника, як \'ворога народу\', ... і тоді його товариш (В. Іванович. — Б.
С.), з ризиком для власної долі, складає емоційного листа \'Всесоюзному
старості\' М. І. Калініну.
Двісті підписів.
Може, в тридцять сьомому всі двісті студентів загриміли б у
ГУЛАГ, але в 31-му ще був якийсь просвіток. Лист зіграв свою роль.
Через кілька місяців Степана випустили з в’язниці. Проте
здоров’я його було підірване. Коли його викликали до військкомату,
медкомісія оголосила невтішний висновок: \'білоквиточник\' (тобто такий,
що не придатний до військової служби.— Б.С.)\'. Своєму рятівнику,
поету-земляку з Одещини Володимиру Івановичу (1905—1985) Степан Олійник
через роки присвятить такий щиро-ліричний (сатирик С. Олійник був на
диво ліричним!) вірш.
***
ЛЮБЛЮ НАШ КРАЙ
Поетові Володимирові Івановичу
Люблю наш край: лимани, балки,
Чаїний крик і хвиль тепло...
Там з моря видно всім рибалкам
Твоє — Григорівку — село!
Сходивши землю срібноросу,
Що клонить трави аж до хвиль,
Ти змалку вмів клепати косу,
Водить човна і в шторм,
І в штиль.
В рибальській трудженій родині
Законом стало ще тоді:
Подай весло своє людині,
Що опинилася в біді!
Літа лишаючи позаду,
У море ходиш, як ходив...
А скільки яблунь, винограду
Ти круг Одеси насадив!
Взнаю твою робочу майку
Іще здаля, коли не йду:
Скінчивши вірш чи казку-байку,
Ти знов клопочеш у саду.
В роботі зрання і до ночі,
Немов той ратай на сівбі,
А скільки радощів для дочок
Переносив ти на собі!
Молодшій — книги, старшій — ноти.
(Добудь! Хоч діло і складне...)
Ті щедрі батьківські турботи
Завжди зворушують мене.
А жарти, сміх? Лиш серцем дужі
Так сіють усмішки дзвінкі!..
Люблю наш край,
мій добрий друже,
За те, що люди в нім такі!
Я бачив їх, коли з тобою
Бував не раз у тім селі,
Де кожну ніч у гул прибою
Старі вслухаються й малі.
Де зазнають рибалки лиха
В години штормів і вітрів,
Де й досі сива Качаниха
Із моря жде своїх синів...
І це вони, ті добрі люди,
Тобі довірили перо,
Щоб випікав ним зло повсюди,
Щодня відстоював добро,
Щоб по щурах бив і по вовку,
Що з-за межі ген вирина...
Радий, що їх «командировку»
Ти прагнеш виправдать сповна!
Люблю наш край: рибальську вдачу,
Солоний бриз і хвиль тепло...
Аж звідси, друже, ясно бачу
Твоє — Григорівку — село!
1965
***
Степан Олійник
САМ СЕБЕ ПЕРЕХИТРИВ
(За народним жартом)
Поїзд Київ — Станіслав
Уночі в Попельні став.
З напівтемного перону
Втиснувсь дядько до вагону.
«Хоч людей і тьма, та їх
Одурю я геть усіх,
Улаштуюсь! — мислить дядько.
Я ж не тюхтя-безпорадько».
Хитруватий склавши план,
Зиркнув дядько в чемодан,
Скрикнув «ой!» та без балачки
Попід лавку лізе рачки.
— Що шукаєте ви там? —
Знявся лемент, шум і гам.
— Я ловлю, а не шукаю.
Все одно її спіймаю!..
— Кицьку ловите свою?
— Та не кицьку, а змію!
Десь сюди вона, погана,
Шугонула з чемодана.
Вчувши дику новину,
Зникли люди — в мить одну!
... З’ївши з салом паляницю,
Виліз дядько на полицю.
Спить він смачно, аж хропе:
Сам-один — на всі купе!
А в години у ранкові
Погукав провідникові:
— А чи скоро Станіслав?
Не проїхав, не проспав?.. —
З ліхтарем в руці з-під лавки
Провідник дав точні справки:
— Де там скоро! Спи й не бійсь.
Вчора йолоп тут якийсь
Здуру випустив гадюку,
Відчепили нас на муку.
От і кукаєм «ку-ку!»
У Попельні в тупику!
1961
***
НЕ ГОВОРИ, ЩО ТИ ПОЕТ
Коли коханій до альбому
(Чи посередньо, чи то гірш)
Ти, подолавши сон і втому,
Нарешті, викінчиш свій вірш,
Коли, зрадівши віршу тому,
На шляпу ти змінив кашкет,—
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.
Коли, радіючи удачі,
Ти невідривне день при дні
Почнеш в захопленні гарячім
Пекти загальники-пісні,
Коли, нарешті, випадково
«Продвинеш» їх в одну з газет, —
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.
Якщо ти бачив лиш на блюді
Колгоспний хліб і виноград,
І весь твій шлях «в життя і в люди» —
У шість редакцій і назад —
«Штовхати вірш!»... Коли ти в цьому
Вбачаєш успіхів секрет,—
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.
Коли ти взяв замовлень масу
І друзям кидаєш: «Спішу!
Бо вже й читать не маю часу,
А цілі дні пишу й пишу!»,
Коли ти втнув замовцю свому
Чи то сонет, чи то куплет, —
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.
Коли ділком гоноровитим
Ти гонорар узять прийшов
З одної каси із «маститим»
І там гукнув йому «Здоров!»
І навіть вислідив потому,
Щоб затягти його в буфет,—
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.
Коли ж забудеш славу й гроші
В труді, як кожен патріот,
Й тебе за вірші за хороші
Назве поетом наш народ,
Який прямує величаво
З піснями радості вперед,—
Лише тоді здобудеш право
Сказати людям: я — поет!
1950
***
ДОРОГА ДАМА
Проти саду видно дім,
А в красивім домі тім
Ходить дама по кімнаті
У панбархатнім халаті.
Мов та пава, проплива
(В туфлях номер сорок два!).
На щоці дві мушки-цятки,
На панчохах чорні п’ятки.
Ну не дама — а реклама!
Раптом:
— Ах, — сказала дама, —
На обід до поросяти
Слід би хрону ще дістати!
А як треба, то чому ж,
Є на те у неї муж.
Муж солідний, роботящий,
Головне ж — руководящий!
Дама крутить телефон
І, підвищуючи тон,
Вимага по телефону:
— Шли машину, треба хрону!
Вірний муж, прийшовши в раж,
Довго дзвонить у гараж,
Все відклав заради дзвону,
Бо забагла жінка хрону.
З гаража йому в одвіт:
— Саме в шофера обід!
— Все хай кида і при тому
Швидко мчить до житлодому!
І шофер натиснув газ,
Бо наказ — то є наказ,
Бо сніжок, і трохи слизько,
Й добиратися ж не близько!
Через місто через все
Мчить, мов біс його несе.
Підлетів під саму браму
І почав...
чекати даму.
Вже й годину, мабуть, жде.
Дама бачить, та не йде.
(Щоб питали всі в будинку:
\'Це ж чию чекають жінку?\')
Врешті вийшла, підійшла,
Сіла важно й попливла
На машині на прекрасній,
На державній, мов на власній!
Ще й не взяв шофер розгін —
Як приїхали по хрін,
Як приїхали і стали,
Бо ж базар за два квартали.
А тим часом в мужа — ох!
Ну цілий переполох!
У міністра треба бути,
З хроном жінки ж десь не чути.
Він до друга Рогози:
— Будь ласкавий, підвези!
Залишаються хвилини,
І, на гріх, нема машини.
Одвічає в трубку бас:
— Рад би, друже, та якраз
Сіла жінка до пікапу
Й десь помчала мірять шляпу.
Прикусив муж язика,
Чимчикує пішака.
Аж каміння б’є з розгону,
Бо забагла жінка хрону.
Немалу штурмує даль!..
Та мені його не жаль.
Жаль машин мені державних
І шоферів, хлопців славних!
Жаль машин, що возять дам
Кожен день і тут, і там.
Як же так, мужі, папаші?
Ті машини ж бо не ваші!
Нащо ж гнать навперегін
їх по шляпи та по хрін?
Для держави, скажем прямо, —
Дорогенькі ваші дами.
1952
***
ГОНЕЦЬ ДЛЯ НАДЗВИЧАЙНИХ ДОРУЧЕНЬ
— Чемерис?.. Валька?.. Ну, де це подівся
наш посильний? Чи як він сам себе величає — гонець? Надзвичайно важливе
доручення є, а гонця катма!
— Та де ж... У бузку Степана Олійника читає!..
Це був повоєнний час, якийсь рік у череді років
1948—1952-х. Я тоді підроблявся в рідному селі Заїчинці — колгосп
\'Перемога\', пізніше — \'Радянська Україна\' — посильним при конторі.
Посильний —особа, яку посилають куди-небудь з якимсь
дорученням, кур’єр — це з тлумачного словника. Але слово \'кур’єр\' (якесь
воно не наше, мовби чуже) я тоді не чув. Та його в нашому селі ніхто й
не вживав. Пізніше дізнаюсь, що це слово французького походження,
означає гонець.
Дипломатичний кур’єр — посадова особа Міністерства
закордонних справ, яка відповідає за доставку дипломатичної пошти — світ
дуже далекий від мого села. У якому я був просто посильним — \'старшим,
як з усмішкою казали, куди пошлють\'. А втім, слово посильний для мене
було якимось... м-м... буденним, без піднесеної урочистості. Мені більше
імпонувало гонець, щось у ньому вчувалося княже, козацьке — я на той
час історичну літературу читав, тож представляючись перед однолітками, я
ніби між іншим і вверну: \'Валентин Чемерис — гонець для надзвичайних
доручень\'.
Діяло вражаюче. Особливо, для підлітків з сусідніх сіл. І я
тоді так і ріс, так і ріс — у власних очах. І навіть пишався, що мене в
селі прозивали гонцем.
Оскільки ж я тоді був ще неповнолітнім (оним я стану лише у
1952 році) і мене за трудовим законодавством ще не могли взяти до
праці, то оформили на цю посаду мою матір, колгоспницю. Правда, вона як
працювала в ланці, так і працювала, а посильним — сиріч гонцем, був я.
Підзароблявся лише у вільний від школи час, влітку на канікулах.
Правда, слово \'підзароблявся\' вживаю чи не умовмо. В
колгоспі тоді не платили. Цілий рік ходили люди як на панщину, нічого
навзамін не отримуючи. Крім, звичайно, трудоднів, у ті часи чи не
пустих. Лише в кінці року щось давали — якусь пару-другу сотень грамів
зерна на кожний вироблений трудодень, чи цукру (колгосп —
буряково-зерновий). Видавали
в кінці року ті сотні грамів і моїй матері — за мою працю посильним.
Приходив я до контори вже о сьомій ранку — голова колгоспу
з’являвся рано — був там як на прив’язі, майже до темного вечора.
У ті роки внутрішнього зв’язку з підрозділами, відділами в
колгоспі не було — ні телефону, ні рації (вона тоді була лише у
військових), ні такої зручної мобілки як нині. А щоб викликати
керівників підрозділів чи й будь-кого до контори — якщо виникала така
потреба — для цього й годився посильний.
—Чемерис?.. Валька?.. — час од часу лунало в конторі. —
Ну, де це подівся наш гонець, Саньчин син? (Мою матір звали Олександра,
Шура, по-сільському Санька). Ану гайда до такого-то бригадира (варіанти:
до завфермою, комірника, садівника тощо) хай прийде до контори...
Якщо гукали посильного, я якийсь час барився, а коли — гонця,
кулею вилітав із бузку: я тут! Готовий бігти хоч і на край світу!
І — ноги в руки, тільки курів на край села (а воно ге-ен розкидане),
де були бригадні двори, ферми, майстерні, комори тощо. Чи й у сад,
на пасіку, якщо потрібні були садівник чи пасічник.
— Дядьку, — захекано, — вас кличуть до контори...
За день, бувало, хіба й так набігаєшся, спиш потім без
задніх ніг! Але дещо й мав з того бігання. Якщо треба було запросити
пасічника — летів як на крилах на колгоспну пасіку, адже там мене —
гонець! — пригощали шматочкам стільника з медом духмяним — ото була
неймовірна радість у бідному післявоєнному селі. (Цукерок я не мав за що
купувати). У сад — садівник неодмінно пригостить мене грушами-яблуками
чи й жменею-другою малини (малинник у нашому колгоспі був неймовірно
розкішний). Навіть комірник під настрій щось тицьне — малосольний огірок
чи квашене яблуко. В голодному житті і це наїдок.
Особливо доводилося мотатися селом та його околицями (і в
поля забігати) як збиралося засідання правління колгоспу.
Вручали мені довжелезний список правлінців, аби кожен у ньому ще й персонально розписався — біжи гонець Валько!!.
І я біг. А було мені тоді десь десять-дванадцять років.
Гуляти хотілося — літо ж, тисяча спокус! — аж-аж! Хлопці он зрання й до
вечора колобродять де захочуть, а я... Наче на прив’язі песик.
Здибаєш, бувало, біжучи до правлінців, босоногу братву,
затримаєшся. Прибіжу, а того, кого треба, вже на місці немає. Де дядька
шукати? Не кушпелити ж до нього вдруге-втретє? А підпис його потрібний.
Тож бувало, що — даруйте, — підробляв потрібний підпис. Каюся смиренно!
А якось, пригадую, гайнув з хлопцями до мосту купатися та
так розкупався в літеплі Хоролу, що й за свої обов’язки посильного,
пардон, гонця к лихій матері забув.
Отямився вже увечері. Ой, ле-ле! Двох чи трьох правлінців не оббігав.
Друзі мої й порозписувалися у списку за них — різними, звісно, почерками.
Малі та наївні! Але ж ті, за кого вони розписалися, на
правління, ясна річ, не прийшли, бо ні сном, ні духом... Голова колгоспу
якось зустрівши таких \'прогульників\', накотився на них: чого не були на
правлінні? Не знали, що збирається? Але ж ось ваші підписи...
Перепало тоді мені добряче, вдруге таке вже не повторювалося.
Отож, сиджу під конторою в заростях бузку в очікуванні
крику куди пошлють, з книжкою в руках. Я тоді вперше познайомився з
творчістю до того не знаного мені сатирика-гумориста Степана Олійника. В
колгоспній бібліотеці, активним читачем якої я вже тоді був — це крім
шкільної, активним читачем якої я теж був, — брав його збірки \'Мої
земляки\', \'Наші знайомі\', \'Ознаки весни\', \'Гумор і сатира\' — в різний,
звичайно час, — \'Як ми скажем — так і буде\', \'Сер Макітра\' (видання
1947—52рр.) і запоєм — я любив змалку гумор — читав, сховавшись у
палісаднику в кущах бузку біля контори. І тоді лунало:
—Че-еме-ерис?.. Валько, т-туди т-вою!! Де це в дідька
подівся наш посильний, котрий гонець? Знову читає Степана Олійника?..
Я читав Степана Олійника (як, між іншим, і Остапа Вишню), і
сміявся — сам до себе. Іноді читав біля контори дядькам та тіткам, або й
у полі, тож у селі всі знали про моє захоплення гумором і часто
прохали: \'Валько, ану прочитай-розкажи що-небудь смішненьке!\'
Я й читав гуморески Степана Олійника, що їх уже знав
напам’ять: \'Імператор\', \'Леді\' Мельник Настя\', \'Василь Хомич\', \'Микола
Калюжний\', \'Вказівок нема\', \'Ознаки весни\', \'За рікою гуде молотарка\' —
справжня пісня! — \'Каланча\'. Особливо ж мені вдавалися \'Пригода в
лісосмузі\'. А якось при тому читанні й перепало. Добряче. Це коли читав
гумореску \'Дипломат\' (вельми вона дотепна, з гарною кінцівкою), у якій
\'почався невидимий \'бій\' між Нью-Йорком і хатою Гната\'. \'Голос СІНА\',
шипучи з репродуктора \'змієм\', доводив, що в есересерії все кепсько, а
герой гуморески Гнат доводив, що навпаки.
Мої слухачі почали гмикати. А коли я прочитав пасаж про
те, що \'диктор жовчно шипить з приймача: \'...каганці — їх світила
типічні...\', Жінка люстру святкову включа... Гостя сліплять вогні
електричні...\' — зненацька зашуміли:
— Щось ти, Валько, читаєш не те. Які люстри, які вогні електричні, як ми й справді світимо каганцями...
(Тоді забороняли села підключати до державних
електромереж, а інших не було. У моєму селі \'лампочки Ілліча\' спалахнуть
десь вже наприкінці шістдесятих).
Але це був одинокий \'прокол\', загалом же гуморески Степана
Олійника мої односельці сприймали добре: просили ще і ще читати і я,
пригадую, ходив у героях — наче сам був автором тих сміховий. Тоді ж
мені закортіло і самому щось утнути в цьому розвеселому жанрі.
Власне, спробувати — чим чорт не жартує! І я потихеньку
почав щось там писати, придумуючи смішні сюжети, але, звісно, не без
впливу Олійника чи Вишні. Згодом почало з’являтися своє — слава Богу!..
Через багато років, живучи й працюючи вже в
Дніпропетровську, я почав і друкуватися, і видаватися, з віршованого
гумору перейшовши на прозовий. Вже благословилося кілька моїх веселих
збірок, і якось, вже не пригадую в якому саме році, виступає по
телебаченню Степан Олійник. Розповідає про наш гумор. Називає прізвища
кращих українських авторів сміху. І раптом — добрий грім серед ясного
неба! — називає й моє прізвище!
Сидячи біля телевізора, я був вражений — виявляється, мене
помітив такий метр, як сам Степан Олійник, вже тоді живий класик,
єдиний з усіх гумористів-сатириків лавреат Державної премії СРСР. (За
збірку \'Наші знайомі\', 1950р., тоді — Сталінська премія). Виявляється,
я, Валентин Чемерис, належу до кращих гумористів України! І це сказав на
всю Україну сам Степан Олійник!
І мовби ж нічого конкретного про мене він тоді не повідав,
лише назвав у переліку кращих і мене, але що почалося...
Після того чи не з тиждень знайомі, зустрівши мене, притьмом вигукували:
— Вітаємо! З чим? Не скромничай! Сам Степан Олійник нарік тебе кращим гумористом — гляди, не запишайся!
Я почувався так, як почувається іменинник на відповідних
урочистостях. Із Степаном Івановичем я пізніше особисто зазнайомився.
Правда рідко — я жив тоді в Дніпропетровську, — здибувалися. У Спілці
письменників, на письменницьких з’їздах, але кожного разу він тепло мене
підбадьорював: читав, читав, гарно пишеш! Ростеш! Дай тобі, Боже!.. І
від слів його і теплої зичливої посмішки я й справді ріс-зростав. А
якось розповів йому, як у далеких повоєнних роках дитиною, підлітком ще,
працював у колгоспі посильним — гонцем, як я врочисто представлявся, — і
читав у бузку його гуморески. Навіть виступав перед дядьками та тітками
про його знаменитих героїв — номенклатурного Мацепуру,
Карася-середняка, дорогу даму, модернізовану Фроську, Пилипа Краснобая,
Омелька Свистуна та інших його героїв, він засміявся — молодо і весело.
—Так, кажеш, у бузку читав? Гонець для надзвичайних
доручень? А тебе гукали: Чемерис?.. Валько??. Ну де це в дідька подівся
наш посильний? Знову, мабуть, Степана Олійника читає. Між іншим, у
дитинстві я так читав гуморески Остапа Вишні.
Все забувається, хочеться мені сказати знаному
сатирику-гумористу, який колись так здорово мене підтримав, все. З
часом, звичайно. (Може це добре, може й ні). Тільки добре слово, Степане
Івановичу, не забувається.
Ніколи! На цьому стояв і стоятиме світ!
***
ПЕС БАРБОС І КРОС, ЩО СПРАВДІ СТАВ НЕЗВИЧАЙНИМ
Це тепер — до 85-річчя знаного режисера, —
пишуть, що Боягуза, Гультяя і Бувалого (в оригіналі Труса, Балбеса і
Бувалого, що їх блискуче зіграли Нікулін, Моргунов і Віцин), знаменитих
героїв свого знаменитого фільму \'Пес Барбос и необычный кросс\', його
творець Леонід Гайдай знайшов на... горищі.
Тоді в молодого — в крайньому разі, початкуючого, —
режисера була депресія. Творча пауза, вельми неприємна, що надто
забарилася. Після кількох невдалих режисерських робіт, він не міг себе
знайти. За що не брався, все валилося з рук — творчі люди знають цей
стан, — нічого більше не хотілося робити, світ здавався сірим і
нецікавим, а ти в ньому — бездар і неудачник.
Рятуючись від нудьги-хандри, Гайдай поїхав до батьків в
Іркутськ. І ось там, щось шукаючи на горищі будинку, надибав підшивку
газети. А в ній — віршований фейлетон під вельми симпатичною назвою \'Пес
Барбос и необычный кросс\'. Тепер вже можна точно сказати: на горищі
батьківського будинку в Іркутську (десь там, себто на батьківщині, нині
поставлено пам’ятник режисерові) Леонід Гайдай знайшов підшивку газети
\'Правда\', адже тільки там був надрукований фейлетон Степана Олійника
\'Пес Барбос и необычный кросс\' в перекладі російською Валентина
Корчагіна.
Взагалі, співробітництво українського сатирика-гумориста з
друкованим офіціозом ЦК КПРС було напрочуд плідним. Якось у вірші \'У
\'Правды\' нема вихідного\', сатирик писав (до якогось ювілею), що \'Правда\'
— \'Де треба — там батьківським тоном Навчає, поради дає... Де треба —
перчить фейлетоном, По кривді без промаху б’є!\'. За роки Степан Олійник
видрукував у \'Правде\' аж сто своїх гуморесок-фейлетонів у перекладі
російською — як ніхто з українських — та хіба тільки українських! —
сміхотворців. Виходили в Москві й книги. Згадую хоча б збірку, видану у
видавництві \'Правда\', \'Такие стало быть дела\' у 1976 році з передмовою
Іллі Шатуновського \'Наш специальный корреспондент\' (переклади В.
Корчагіна, пізніше лавреат премії ім. Степана Олійника), Б. Палійчука.
Раніше, у 1962 році у видавництві \'Советский писатель\' виходила збірка
\'Карась-середняк\', там теж є \'Пес Барбос и необычный кросс\'.
Отож, Леонід Гайдай, сидячи на горищі, відмахуючись від
павутиння й пилу, прочитав, гортаючи підшивку \'Правды\' фейлетон \'Пес
Барбос и необычный кросс\' і...
Спершу пирхнув-чмихнув, а далі й засміявся-зареготав. І
схопився. З його депресії, нудьги-хандри і сліду не лишилося. В одну
мить як за помахом чарівної палички — ось яку штуку з ним утнув фейлетон
до того йому невідомого Степана Олійника. Про якогось... пса. На ймення
Барбос. Заодно це й поширена власна назва собак. Розмовна, що увійшла
навіть до тлумачного словника української мови — разом з іншими власними
назвами собак, наприклад, Сірко, Бровко, що є на Україні традиційними
собачими іменами і в той же час розмовно-народними назвами взагалі цих
тварин. В оригіналі — \'Пес Барбос і повчальний \'крос\':
До озер, через луги,
Там, де верб зелені шати,
Йшли природи вороги —
Браконьери-торбохвати.
Поспішали мимо плес
За Гаврилом-здоровилом.
З боку біг цибатий пес,
Дресирований Гаврилом...
Що не крок — тріщить лоза.
Йдуть, нема на них холери!
Ось і озеро-краса,
І спинились браконьєри...
... Прикріпив Гаврило Щур
Тол на палку-закидалку.
Підпалив бікфордів шнур
І жбурнув на воду палку…
А що далі відбулося — нині всім шанувальникам — та й не
тільки їм, — творчості Степана Олійника добре відомо. Як із фейлетону,
так і з комедійної короткометражки \'Пес Барбос и необычный кросс\'.
Отож, Леонід Гайдай прочитав фейлетон Степана Олійника, засміявся і спустившись з горища, до дружини:
— Ніно, ти тільки послухай, як це смішно!..
Прочитав. Залпом. Хтось з рідних чомусь скептично озвався:
—І що ж тут смішного? Три дурні тікають від собаки з вибухівкою, яку самі ж і кинули. То що ж тут смішного?
Мабуть, вони були не в настрої (чи не мали почуття гумору), а ось дружина стала на бік чоловіка:
—Вражаюче! З цього фейлетона і справді щось може вийти путнє!
Існує легенда, що Іван Пир’єв, знаменитий кінорежисер,
один з фундаторів радянської музкомедії, 6-кратний лавреат Державної
премії СРСР, який тоді очолював кіностудію \'Мосфільм\', теж не второпав,
але махнув рукою.
—Та гаразд, знімай! Бери 30 тисяч рублів — в крайньому разі спишемо!
Не списали. Не довелося, бо вийшов фільм. Всім сьогодні
добре відомий. Власне, короткометражка \'Пес Барбос и необычный кросс\' на
вісім чи десять-одинадцять хвилин показу. Всього лише. Але який великий
— на всю країну! — всенародний успіх він здобув! І це фільм без єдиного
слова. Тільки сюжет, гра акторів, міміка, жести, комічні ситуації.
Потім писатимуть: так народилися легендарні Балбес, Трус і Бувалий,
імена придумані самим режисером (в автора фейлетону С. Олійника —
Гаврило-здоровило і два Миколи), що згодом стануть героями інших фільмів
— короткометражки \'Самогонщики\', комедій \'Операція \'И\' та інші пригоди
Шурика\', \'Кавказька полонянка\'. Так народився знаменитий нині
кінорежисер-комедіограф Леонід Гайдай і народився справді на... горищі. І
справді його породив своїм весело-дотепним, іскрометним словом
український сатирик Степан Олійник, (між іншим, коріння Л. Гайдая в
Україні, його батько Іов Ісидорович був родом з Полтавщини, але по
службі опинився на російській Півночі, а вже син його став росіянином).
До речі, короткометражка про Барбоса мала починатися
вельми дотепно-оригінально: до паркана підбігає Балбес і виводить на
ньому крейдою величезну букву... Так, так, \'X\'. З’являється Бувалий і
пише наступну велику букву \'У\' і передає крейду Трусу.
І в цей час лунає оглушливий міліцейський сюрчок.
Заквапившись, Трус дописує дрібнюніми літерами:
\'...дожественный фильм\'. Жаль, але за наполяганням всесильної тоді
цензури, цю сцену творцям фільму довелося вирізати.
Взагалі, на подібні вигадки режисер був майстер моторний. І
сам видумував, і акторів до цього схиляв. Обіцяв за кожну дотепну
вигадку на зйомках дарувати пляшку шампанського. Так у нього заробили
цього напою: Віцин — 1 пляшку, Моргунов — 18, а Нікулін аж 24! До
речі... Спершу на роль Балбеса був затверджений Сергій Філіпов. Але на
початок зйомок він перебував на гастролях — почали навзамін шукати
іншого. Спробували одного-другого, добре, але не те. І тут підвернувся
Ю. Нікулін. Гайдай вигукнув:
— Все, все! Балбес у нас уже є. Не треба ніяких проб. І
гримуватися вам ні до чого. У вас обличчя і так глупе (Ю. Нікулін: \'Ну,
спасибі!..\'), моргайте тільки частіше.
Розповідають... Маленьким Льоня любив кіно, особливо
комедії Чарлі Чапліна. Коли в кінотеатрі йшли його фільми, хлопчик брав
білет на перший сеанс. Як фільм закінчувався, хутчій залазив під сидіння
і перечікував там перерву, а з настанням нового сеансу, як у залі гасло
світло, вилазив із сховку, і знову дивився. Кажуть, що це він робив
кілька разів на день, ще і ще дивлячись комедії Чапліна, що їх уже знав
напам’ять... (Диво, але я знаю одного хлопчика — нині він уже батько
сімейства — який там само діяв у кінотеатрі, коли там демонструвалися
комедії Гайдая, а короткометражку про Барбоса він таким робом дивився
цілісінький день).
А все почалося, як ми тепер знаємо, з горища у місті
Іркутську (якщо це й легенда, то вельми красива і своєрідна). А точніше,
з іскрометної гуморески Степана Олійника про песика на ймення Барбос і
незвичайного — справді, незвичайного! — кросу браконьєрів! Коли той пес
від українського сатирика перебіг до російського кінорежисера і зробив
його знаменитим.
Недарма ж дружина кінорежисера, як тільки-но прочитала
фейлетон С. Олійника, то наче у воду подивилася: \'Вражаюче! З цього
твору і справді щось може вийти!\'
Вийшло. Ще і як. І не могло не вийти — такий
динамічно-комічний сюжет. І вийшло спершу в автора фейлетону, адже один
такий пес, бодай і з таким плебейським ім’ям як Барбос, може зберегти в
історії гумористики будь-кого з сміхотворців, а в Степана Олійника таких
творів — томи!
— Як батько написав про пса на ймення Барбос? — в розмові
зі мною перепитала донька Степана Івановича Леся Степанівна Олійник. — А
ось як. Майже кожна його гумореска, фейлетон, сатиричний вірш написані
на основі конкретних реальних фактів, що відбулися там чи там. У нього
завжди був міцний зв’язок з життям, йому про ті чи ті події писали
читачі. Та й сам письменник, свого часу працюючи кореспондентом журналу
\'Перець\', об’їздив всю Україну. Особливо часто бував на своєму Півдні,
на Одещині. Про різні почуті й побачені курйозні випадки батько
розказував мені, тоді малій дівчинці, на сон грядущий — замість казок. А
вже потім я читала й самі твори, написані на основі тих, добутих у
житті фактів, подій, випадків тощо. Пригадую, якось отримав батько
листа, здається, з Донеччини, у якому розповідалося, як три браконьєри з
вибухівкою та собачкою подалися на озеро глушити рибу... Песик в
реальності загинув. Але батькові шкода стало собачку. Пишучи фейлетон
про пса Барбоса і трьох браконьєрів, він песика залишив живим... Так
народився його \'Пес Барбос і незвичайний крос\', на основі, повторюю,
реальної події, що відбулася в житті. Фейлетон відразу ж переклали
російською, його надрукувала \'Правда\', де твір, перебуваючи в творчому
простої, прочитав тоді нікому не відомий режисер Леонід Гайдай... Ну, а
решта... Решту ви знаєте, вона добре відома.
Так ось про решту й мова.
З’ява короткометражної кінокомедії \'Пес Барбос и необычный
кросс\' стала для Степана Івановича приємною несподіванкою. Ба, навіть,
сюрпризом зі своїми плюсами і, на жаль, мінусами. Картина йому
сподобалась.
А ось те, що у титрах фільму не було його — автора твору, за яким був знятий фільм, засмутило.
— Але ж це мій фейлетон, — тільки й мовив сатирик,
вражений такою \'віроломністю\' мосфільмівських працівників. — І взятий
він Гайдаєм з газети \'Правда\'.
13 березня 2016
Мало хто знає, що автор відомого вірша \'Любіть Україну\', Володимир Сосюра, родом із Дебальцево...
Розкажіть мені ще про \'руськіймір\'
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов\'їну.
Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина,
одна в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,
в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…
Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!
1944 Володи?мир Микола?йович Сосю?ра (народився 25 грудня 1897 (6 січня 1898), Дебальцеве, помер — 8 січня 1965, Київ)
Розкажіть мені ще про \'руськіймір\'
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов\'їну.
Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина,
одна в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,
в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…
Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!
1944 Володи?мир Микола?йович Сосю?ра (народився 25 грудня 1897 (6 січня 1898), Дебальцеве, помер — 8 січня 1965, Київ)
http://ok.ru/dk?cmd=PopLayerPhoto&st.layer.cmd=PopLayerPhotoOuter&st.layer.type=FRIEND&st.layer.revNav=off&st.layer.limitedUi=false&st.layer.sphotoIds=770364664473%3B770364666521&st.layer.showNav=on&st.layer.photoAlbumId=499604373913&st.layer.epm=off&st.layer.photoId=770364664473&st.layer.opl=off&st.layer.navStartPhotoId=770364664473&st.layer.sbd=off&st.cmd=friendMain&st.friendId=557641448838&st._aid=StatusLayer_openPhotoLayer\' class=\'media-photos_a'>
http://ia116.mycdn.m...=0&bid=770364664473&id=770364664473&plc=WEB&tkn=*jJhuWHnRNl_1ZPYR1hm3ni9oKyo\' class=\'media-photos_img\' height=\'311\' width=\'300'>
http://ok.ru/dk?cmd=PopLayerPhoto&st.layer.cmd=PopLayerPhotoOuter&st.layer.type=FRIEND&st.layer.revNav=off&st.layer.limitedUi=false&st.layer.sphotoIds=770364664473%3B770364666521&st.layer.showNav=on&st.layer.photoAlbumId=499604373913&st.layer.epm=off&st.layer.photoId=770364666521&st.layer.opl=off&st.layer.navStartPhotoId=770364666521&st.layer.sbd=off&st.cmd=friendMain&st.friendId=557641448838&st._aid=StatusLayer_openPhotoLayer\' class=\'media-photos_a'>http://ia116.mycdn.m...=0&bid=770364666521&id=770364666521&plc=WEB&tkn=*_s49cWFPv59uv_iUQ6pSIj7Wzg0\' class=\'media-photos_img\' height=\'210\' width=\'300'>
12 березня 2016
Шевченковские литературные чтения прошли в Севастополе. ФОТОрепортаж
Члены
и сторонники общественной организации \'Украинское
национально-культурное общество Севастополя\' (УНКОС) почтили память
украинского поэта Тараса Шевченко.
12 березня 2016
10 березня 2016
Шевченко как художник
Тарас Григорьевич Шевченко – выдающийся
украинский писатель и поэт, чье творчество сделало его ни много ни мало,
а символом украинского народа и одной из главных колонн, на которой
держится вся наша украинская культура. Так, все мы с вами еще со
школьной скамьи хорошо знаем Шевченко именно как писателя, поэта, и вот
немножко подзабыли о том, что Тарас Григорьевич был не только гениальным
писателем, но и не менее гениальным художником. Художественное наследие
Тараса громадное – сохранилось 835 произведений, картин, портретов,
гравюр на разные темы, написанные в течение различных периодов жизни
великого Кобзаря. Еще более 270 произведений считаются потерянными, к
сожалению. В сегодняшней статье я намерен познакомить вас с этой
значительно менее освещенной стороной творчества выдающегося украинца,
познакомить вас с Шевченко-художником.
Тяга к живописи и рисования у Шевченко
была с самых ранних лет его жизни, еще будучи совсем маленьким Тарас
любил расписывать мелом стены дома, стол, скамейки, разными странными
причудливыми узорами, также с удовольствием рисовал людей, животных,
пейзажи. Как-то нарисовал пьяного дьяка Богорского, у которого находился
на воспитании с 13 лет, после смерти своих родителей. Дьяк обиделся на
свой портрет и наказал юного художника. Впоследствии Шевченко убегает от
дьяка-самодура, а так как тяга к живописи превратилась в неугасимую
страсть, Тарас целенаправленно ищет в окрестных селах учителя-художника.
И находит – сначала становится учеником диакона Ефремова, а затем
учится живописи еще у многих разных мастеров.
В 1828 году Шевченко становится слугой
Павла Энгельгардта, богатого россиянина дворянского происхождения.
Энгельгардты были тогдашними олигархами, ведь их семья входила в
четверку самых богатых украинских семей. Павел Энгельгардт заприметил
талантливого юношу и решил сделать из него своего придворного живописца
(тогда это было модно) сперва взял его с собой в путешествие в Вильно,
где Шевченко, вероятно, учился у профессора рисования Вильнского
университета Рустемеса.
Одна из картин того периода – «Бюст
женщины», написанная простым карандашом в 1830 году, Тарасу тогда было
всего 16 лет. Возможно, эта красивая мечтательная барышня на картине
была одной из его муз, как знать …
И портрет Павла Энгельгардта, сделанный акварелью, 1833 год.
В 1831 году Энгельгардт вместе с
Шевченко переезжает в Санкт-Петербург, тогдашнюю художественную и
культурную Мекку Российской империи. В Петербурге талантливого парня
замечают выдающиеся русские художники Карл Брюллов и Василий Жуковский,
которые совместными усилиями выкупают Тараса из крепостной и
способствуют его вступлению в Петербургскую академию искусств, а Карл
Брюллов становится учителем и наставником юного художника.
В мастерской Карла Брюллова происходит
его дальнейшее художественное формирование. В этот период Тарас
знакомится с творчеством известных мастеров мировой живописи:
Рембрандтом, Рубенсом, Ван Дейком, Веласкесом. А его заветной мечтой,
которой так и не удалось осуществиться, было посетить Италию и
познакомиться с великим итальянским искусством эпохи ренессанса.
Шевченко заканчивает Академию искусств одним из лучших студентов, а его
художественные произведения то и дело получают различные премии и
вознаграждения.
«Катерина» – одна из интереснейших
картин Шевченко, написанная маслом в 1840 году. Картина очень
символична, в форме образов автор передает те чувства, которые словно
волны бурлили в его сердце. Босоногая девушка в центре картины,
символизирует страдающий украинский народ, русский солдат на коне –
самодержавную русскую монархию, подавляющую Украину, сидящий на земле
крестьянин, (чем-то похож на казака Мамая) олицетворяет собой свободное
прошлое, стремление к которому насквозь пронизывает как литературное,
так и художественное творчество Тараса.
Эта картина называется «Цыганка гадает
украинской девушке», написанная в 1841 году, здесь тоже прослеживается
схожий сюжет, а украинская девушка символизирует не что иное, а саму
Украину.
В 1843 году Тарас покидает Петербург и
отправляется в свое путешествие Украиной во время которой рисует ряд
красивых украинских пейзажей:
Костел в Киеве, 1846 год.
В 1847 году Шевченко получил заказ
написать портрет молодой княгини Екатерины Кейкаутовой, нежная и юная
женщина, которая страдала от деспотизма мужа, вызвала сочувствие и
симпатию художника. Уже закончив свой портрет, он долго ее вспоминал и
даже предсказал в повести «Княгиня» (уже написанную в ссылке) ее скорую
смерть. Этот образ был его последним вспоминанием о свободе – при
возвращении из имения князя его уже ждали жандармы, у которых был приказ
арестовать Шевченко за активное участие в Кирилло-Мефодиевском обществе
(созданном для борьбы против крепостничества) и за «возмутительные»
произведения. Приговор был иезуитским, Шевченко отдано в солдаты с
запрещением писать и рисовать.
10 лет провел Шевченко в ссылке, сначала
в Орской крепости, затем в Новопетровском форте и только в 1857 году,
вслед за смертью российского царя Николая Первого благодаря энергичным
ходатайствам его друзей в Петербурге он получил долгожданное
помилование. Именно в эти тяжелые годы искусство Шевченко-художника
достигает необычной глубины, окрашенное личными страданиями оно еще
больше начинает обращаться к вечным темам.
Среди почти 400 работ того периода
выделяются акварельные пейзажи, сделанные во время экспедиции географа
А. И. Бутакова, которому по счастливому провидению Тарас попал
художником. Шевченко любил природу и был прекрасным пейзажистом.
А это одна из его лучших картин
пейзажного направления – «Пожар в степи», написанная в 1848 году, во
время степного перехода из Орска к Аральскому морю, когда Шевченко стал
очевидцем удивительного впечатляющего зрелища – гигантского пламени, от
подожженной казахами сухой травы.
Но не меньшее пламя горело в душе
легендарного Кобзаря, который оставил нам в наследство свои
замечательные художественные и литературные произведения, которые
вдохновляют и будут вдохновлять еще не одно поколение украинцев.
P. S. Духи вещают: А вот недавно мне
приснился интересный сон – в моей комнате сидит сам Тарас Шевченко
собственной персоной и рисует натюрморт из разных овощей. Вот сижу и
думаю, а вообще к чему снятся овощи, тем более, когда они не настоящие, а нарисованные и когда их нарисовал не кто-то там, а сам великий Шевченко.
10 березня 2016
Музеї Тараса Шевченка
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
https://uk.wikipedia...=%D0%9C%D1%83%D0%B7%D0%B5%D1%97_%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B0_%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0&oldid=17012199&diff=cur'>3 зміни у цій версії https://uk.wikipedia...\' title=\'Вікіпедія:Патрулювання'>очікують на перевірку.
https://uk.wikipedia...=%D0%9C%D1%83%D0%B7%D0%B5%D1%97_%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B0_%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0&stable=1'>Стабільну версію було https://uk.wikipedia...=%D0%A1%D0%BF%D0%B5%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0:%D0%96%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D0%B8&type=review&page=%D0%9C%D1%83%D0%B7%D0%B5%D1%97_%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B0_%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0'>перевірено 7 листопада 2015.
https://uk.wikipedia...=%D0%9C%D1%83%D0%B7%D0%B5%D1%97_%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B0_%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0&stable=1'>Стабільну версію було https://uk.wikipedia...=%D0%A1%D0%BF%D0%B5%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0:%D0%96%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D0%B8&type=review&page=%D0%9C%D1%83%D0%B7%D0%B5%D1%97_%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B0_%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0'>перевірено 7 листопада 2015.
| Країна | Назва | Розташування | Фото | Короткі відомості |
| https://uk.wikipedia...\' class=\'image\' title=\'Україна'> | https://uk.wikipedia...\' title=\'Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка'>Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка | https://uk.wikipedia...\' title=\'Київ'>Київ, https://uk.wikipedia...\' title=\'Провулок Тараса Шевченка\' class=\'mw-disambig'>провулок Тараса Шевченка, 8-а | https://uk.wikipedia...\' class=\'image'> | Будинок в якому Т. Шевченко проживав з весни https://uk.wikipedia...\' title=\'1836'>1836 року до свого арешту — до https://uk.wikipedia...\' title=\'5 квітня'>5 квітня https://uk.wikipedia...\' title=\'1847'>1847 року. Відкритий https://uk.wikipedia...\' title=\'10 листопада'>10 листопада https://uk.wikipedia...\' title=\'1928'>1928 року. |
| https://uk.wikipedia...\' class=\'image\' title=\'Україна'> | https://uk.wikipedia...\' title=\'Національний музей Тараса Шевченка'>Національний музей Тараса Шевченка | https://uk.wikipedia...\' title=\'Київ'>Київ, https://uk.wikipedia...\' title=\'Бульвар Тараса Шевченка (Київ)'>бульвар Тараса Шевченка, 12 | https://uk.wikipedia...\' class=\'image'> | Створено на базі колишньої Галереї картин Тараса Шевченка в https://uk.wikipedia...\' title=\'Харків'>Харкові та Центрального державного музею Тараса Шевченка в Києві у https://uk.wikipedia...\' title=\'1949'>1949 роціhttps://uk.wikipedia...>[1]. |
| https://uk.wikipedia...\' class=\'image\' title=\'Україна'> | https://uk.wikipedia...\' title=\'Хата на Пріорці'>Хата на Пріорці | https://uk.wikipedia...\' title=\'Київ'>Київ, https://uk.wikipedia...\' title=\'Вулиця Вишгородська\' class=\'mw-redirect'>вулиця Вишгородська, 5 | https://uk.wikipedia...\' class=\'image'> | Відділення Музею Тараса Шевченка. В серпні https://uk.wikipedia...\' title=\'1859'>1859 року востаннє перебуваючи в Києві, Тарас Шевченко прожив у цій хаті два тижні, перед своїм від\'їздом до Петербургаhttps://uk.wikipedia...>[2]. |
| https://uk.wikipedia...\' class=\'image\' title=\'Україна'> | https://uk.wikipedia...\' title=\'Літературно-меморіальний музей Тараса Шевченка (Шевченкове)'>Літературно-меморіальний музей Тараса Шевченка | https://uk.wikipedia...\' title=\'Черкаська область'>Черкаська область, https://uk.wikipedia...\' title=\'Звенигородський район'>Звенигородський район, https://uk.wikipedia...\' title=\'Село'>село https://uk.wikipedia...\' title=\'Шевченкове (Звенигородський район)'>Шевченкове | https://uk.wikipedia...\' class=\'image'> | Розташований на території батьківської садиби https://uk.wikipedia...\' title=\'Шевченко Тарас Григорович'>Тараса Григоровича Шевченка, де він проживав з https://uk.wikipedia...\' title=\'1815'>1815 по https://uk.wikipedia...\' title=\'1829'>1829 рікhttps://uk.wikipedia...>[3]. |
| https://uk.wikipedia...\' class=\'image\' title=\'Україна'> | https://uk.wikipedia...\' title=\'Канівський музей Тараса Шевченка'>Канівський музей Тараса Шевченка | https://uk.wikipedia...\' title=\'Канів'>Канів, https://uk.wikipedia...\' title=\'Тарасова гора\' class=\'mw-redirect'>Тарасова гора | https://uk.wikipedia...\' class=\'image'> | на реконструкції |
| https://uk.wikipedia...\' class=\'image\' title=\'Україна'> | https://uk.wikipedia...\' title=\'Тарасова світлиця'>Тарасова світлиця | https://uk.wikipedia...\' title=\'Канів'>Канів, https://uk.wikipedia...\' title=\'Тарасова гора\' class=\'mw-redirect'>Тарасова гора | https://uk.wikipedia...\' class=\'image'> | Відтворена в https://uk.wikipedia...\' title=\'1991'>1991 році Тарасова світлиця, перший народний музей Кобзаря. Вперше така хата на народні кошти була збудована на Тарасовій горі у https://uk.wikipedia...\' title=\'1884'>1884 році одночасно із завершенням впорядкування https://uk.wikipedia...\' title=\'Могила Тараса Шевченка'>Шевченкової могили, коли 1 серпня на ній встановлений чавунний пам\'ятникhttps://uk.wikipedia...>[4]. |
| https://uk.wikipedia...\' class=\'image\' title=\'Україна'> | https://uk.wikipedia...=%D0%9A%D1%96%D0%BC%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%B0-%D0%BC%D1%83%D0%B7%D0%B5%D0%B9_%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B0_%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0_%D1%83_%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D1%96&action=edit&redlink=1\' class=\'new\' title=\'Кімната-музей Тараса Шевченка у Львові (ще не написана)'>Кімната-музей Тараса Шевченка у Львові | https://uk.wikipedia...\' title=\'Львів'>Львів, вул. Коперника, 17 | Відкрита https://uk.wikipedia...\' title=\'7 березня'>7 березня https://uk.wikipedia...\' title=\'2004'>2004 року. В основу створення кімнати-музею лягли оригінальні твори львівських художників, які впродовж восьми експедицій (https://uk.wikipedia...\' title=\'1997'>1997–https://uk.wikipedia...\' title=\'2003'>2003 роки) мандрували шляхами Кобзаря (https://uk.wikipedia...\' title=\'Україна'>Україна, https://uk.wikipedia...\' title=\'Вільнюс'>Вільнюс, https://uk.wikipedia...\' title=\'Петербург\' class=\'mw-redirect'>Петербург, https://uk.wikipedia...\' title=\'Казахстан'>Казахстан)https://uk.wikipedia...>[5]. | |
| https://uk.wikipedia...\' class=\'image\' title=\'Україна'> | https://uk.wikipedia...\' title=\'Музей «Кобзаря» Т. Г. Шевченка'>Музей «Кобзаря» Т. Г. Шевченка | https://uk.wikipedia...\' title=\'Черкаси'>Черкаси, https://uk.wikipedia...\' title=\'Вулиця Хрещатик (Черкаси)'>вул. Хрещатик, 219 | https://uk.wikipedia...\' class=\'image'> | Єдиний у світі музей однієї книги — «Кобзаря» Т. Г. Шевченка відкритий у травні https://uk.wikipedia...\' title=\'1989'>1989 року у меморіальному будинку, у якому з 18 по 22 липня https://uk.wikipedia...\' title=\'1859'>1859 року жив у родині Цибульских Т. Г. Шевченко, про що свідчить https://uk.wikipedia...\' title=\'Меморіальна дошка'>меморіальна дошка на будинку музеюhttps://uk.wikipedia...>[6]. |
| https://uk.wikipedia...\' class=\'image\' title=\'Україна'> | https://uk.wikipedia...\' title=\'Музей Заповіту Тараса Григоровича Шевченка\' class=\'mw-redirect'>Музей Заповіту Тараса Григоровича Шевченка | https://uk.wikipedia...\' title=\'Київська область'>Київська область, https://uk.wikipedia...\' title=\'Переяслав-Хмельницький'>Переяслав-Хмельницький, вул. Шевченка, 8 | https://uk.wikipedia...\' class=\'image'> | Колишній будинок лікаря https://uk.wikipedia...\' title=\'Козачковський Андрій Осипович'>Андрія Йосиповича Козачковського, товариша Тараса Григоровича Шевченка, побудований в https://uk.wikipedia...\' title=\'1820'>1820 році, нині належить до реєстру пам\'яток історії та архітектури України. Саме тут в ніч з 24 на 25 грудня https://uk.wikipedia...\' title=\'1845'>1845 року поет написав свій https://uk.wikipedia...\' title=\'Заповіт (Тарас Шевченко)\' class=\'mw-redirect'>«Заповіт», який згодом став відомий на весь світ. Сьогодні це місце — Музей Заповіту Тараса Григоровича Шевченкаhttps://uk.wikipedia...>[7]. |
| https://uk.wikipedia...\' class=\'image\' title=\'Україна'> | https://uk.wikipedia...\' title=\'Баришівський музей Т. Г. Шевченка'>Баришівський музей Т. Г. Шевченка | https://uk.wikipedia...\' title=\'Київська область'>Київська область, https://uk.wikipedia...\' title=\'Баришівка'>Баришівка, вул. Жовтнева, 5 | https://uk.wikipedia...\' class=\'image'> | |
| https://uk.wikipedia...\' class=\'image\' title=\'Росія'> | https://uk.wikipedia...\' title=\'Меморіальний музей-гауптвахта Тараса Шевченка'>Меморіальний музей-гауптвахта Тараса Шевченка | https://uk.wikipedia...\' title=\'Оренбург'>Оренбург вул. Совєтська, 24 | https://uk.wikipedia...\' class=\'image'> | Відкритий до 175-річчя з дня народження Кобзаря у https://uk.wikipedia...\' title=\'1989'>1989 році. https://uk.wikipedia...\' title=\'Гауптвахта'>Гауптвахта побудована в будинку, зведеному в https://uk.wikipedia...\' title=\'1843'>1843 році «для канцелярій Управлінь з інженерної частини і генштабу при https://uk.wikipedia...=%D0%9E%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%B1%D1%83%D1%80%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BE%D0%BA%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B8%D0%B9_%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BF%D1%83%D1%81&action=edit&redlink=1\' class=\'new\' title=\'Оренбурзький окремий корпус (ще не написана)'>Оренбурзькому окремому корпусі». В наш час[https://uk.wikipedia...\' title=\'Вікіпедія:Статті, що необхідно поліпшити'>Коли?] будівля займає школа № 30. Сюди https://uk.wikipedia...\' title=\'27 квітня'>27 квітня https://uk.wikipedia...\' title=\'1851'>1851 був поміщений заарештований за участь у https://uk.wikipedia...\' title=\'Кирило-Мефодіївське братство\' class=\'mw-redirect'>Кирило-Мефодіївському братстві https://uk.wikipedia...\' title=\'Поет'>поет і https://uk.wikipedia...\' title=\'Художник'>художник Тарас Григорович Шевченко. |
| https://uk.wikipedia...\' class=\'image\' title=\'Росія'> | https://uk.wikipedia...\' title=\'Музей-квартира Тараса Шевченка'>Музей-квартира Тараса Шевченка | https://uk.wikipedia...\' title=\'Санкт-Петербург'>Санкт-Петербург, https://uk.wikipedia...=%D0%A3%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BD%D0%B0%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B6%D0%BD%D0%B0&action=edit&redlink=1\' class=\'new\' title=\'Університетьська набережна (ще не написана)'>Університетьська набережна, 17 | Меморіальна майстерня Т. Г. Шевченка — єдина музейна експозиція в Петербурзіhttps://uk.wikipedia...>[8]. | |
| https://uk.wikipedia...\' class=\'image\' title=\'Росія'> | https://uk.wikipedia...\' title=\'Орський музей Тараса Григоровича Шевченка\' class=\'mw-redirect'>Орський музей Тараса Григоровича Шевченка | https://uk.wikipedia...\' title=\'Орськ'>Орськ, вулиця Шевченка | https://uk.wikipedia...\' class=\'image'> | Відкритий https://uk.wikipedia...\' title=\'10 березня'>10 березня https://uk.wikipedia...\' title=\'1986'>1986 року в старій частині Орська, його історичній зоні, на місті колишної Орської фортеці. Вулиця, де він знаходиться, з 1908 року носить ім\'я поета. Будинок, в якому розташувався музей, колись належав відомій родині орських обивателів. Основу експозиції складає дар Національного музею ім. Т. Г. Шевченка: картини, документи та інші експонати. Зали музею весь час поповнюються дарами гостей, в основному з України. Перед відвідувачами розкривається все життя поета, та головну увагу приділено орським місцям його служби. Вони в панорамах, діорамах, картинах художників та дизайнерів Орську. З року в рік збільшується кількість екскурсій та відвідувачів.https://uk.wikipedia...>[9]. |
| https://uk.wikipedia...\' class=\'image\' title=\'Канада'> | https://uk.wikipedia...\' title=\'Музей Шевченка в Торонто'>Музей Шевченка в Торонто | https://uk.wikipedia...\' title=\'Торонто'>Торонто, 1614 Bloor St. Westhttps://uk.wikipedia...>[10] | ||
| https://uk.wikipedia...\' class=\'image\' title=\'Казахстан'> | https://uk.wikipedia...=%D0%9C%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BF%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81_%D0%A2._%D0%93._%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0_%D0%B2_%D0%A4%D0%BE%D1%80%D1%82_%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE&action=edit&redlink=1\' class=\'new\' title=\'Меморіальний комплекс Т. Г. Шевченка в Форт Шевченко (ще не написана)'>Меморіальний комплекс Т. Г. Шевченка в Форт Шевченко | https://uk.wikipedia...\' title=\'Форт-Шевченко'>Форт-Шевченко, 25 км на схід від міста | Меморіальний комплекс Т. Г. Шевченко створений в 1932 році (основні експозиції: землянка Т. Г. Шевченко; будинок-музей 1853 року побудови; колодязь; бюст Т. Г. Шевченко 1888 року, сад Шевченка, верба Шевченка.) | |
| https://uk.wikipedia...\' class=\'image\' title=\'Казахстан'> | https://uk.wikipedia...\' title=\'Казахська державна художня галерея імені Т.Г. Шевченко\' class=\'mw-redirect'>Казахська державна художня галерея імені Т.Г. Шевченко | https://uk.wikipedia...\' title=\'Алмати'>Алмати, мікрорайон Коктем ?3, буд. 22/1 | Казахська державна художня галерея імені Т. Г. Шевченка, заснована в 1935 році. В наш час[https://uk.wikipedia...\' title=\'Вікіпедія:Статті, що необхідно поліпшити'>Коли?] це уже Державний музей мистецтв імені А. Кастеєва (перейменування відбулося в 1984 році) — один з найбільших художніх музеїв Казахстану. Він має п\'ять постійних експозицій: образотворче та прикладне мистецтво Казахстану; мистецтво союзних республік; російське дореволюційний мистецтво; західноєвропейське мистецтво; прикладне мистецтво Індії, Китаю, Японії. |
10 березня 2016
ТОП-5 нових українських книжок, про які хочеться говорити
Нарешті я знайшла вільний вечір,
зібралася з думками й вирішила поділитись своїми враженнями стосовно українських
книжкових новинок, які читала останнім часом. Усі ці книжки дивовижно різняться
між собою жанровим, ідейним та стилістичним наповненням. Єднає їх тільки одне –
кожна лишила по собі глибокі враження, змусила зупинитись, замислитись, а відтак
– розповісти про це іншим.
Валентин Терлецький «Хмарочос»
Новий
роман молодого запорізького письменника Валентина Терлецького спричинив гучний
резонанс в читацьких колах раніше, аніж встиг опинитися на полицях українських
книгарень. По-перше, твір було відзначено на минулорічній «Коронації слова»
почесним дипломом «Вибір видавців». По-друге, неабияк заінтригувала тема,
обрана автором: до влади в невеличкій країні приходять малоосвічені маргінали,
серед них – такий собі синьомордий міністр культури, що береться навести лад в
мистецькому житті країни шляхом введення тотальної цензури. Утисків зазнає
література, музика, живопис, кінематограф. Творча еліта країни об’єднується в
«Сотню нескорених» й опиняється на даху одного із столичних хмарочосів, погрожуючи
скоїти масове самогубство, якщо безглузді заборони не буде скасовано. Є над чим
замислитись, чи не так? Тож на цей роман дійсно чекали.
Події
відбуваються у вигаданій країні під символічною назвою Юналія (водночас один з
героїв книги – літератор Сергій Зарудний – описує їх у власному романі, і його
вигадана країна зветься Україною). Взагалі, твір Валентина Терлецького
перенасичений персонажами – на противагу злісним українським юналійським
чиновникам перед читачем постає барвиста юрба з місцевих письменників, поетів,
рокерів, кіношників, скульпторів та живописців – кожен із власними амбіціями, шкідливими
звичками, симпатіями й антипатіями (мою читацьку прихильність одразу завоював
епатажний художник Арсеній Квітницький з почтом та колоритний кіноактор
ромського походження Іон Маручану). Трохи поступаються чоловікам у яскравості
змалювання жіночі персонажі роману – як то домогосподарка Валя (бліда тінь
свого геніального чоловіка Маркіяна Богущака), егоїстична красуня Міла (і чого
її занесло на той дах?), мовчазна скрипалька Жанна Жарова (її характер лишається
для читача таємницею). Найбільш завершеним є образ юної поетеси Соломії Коць
(хоч іноді автор стає надміру сентиментальним щодо її численних достоїнств:)
Однак
зупинитись радше треба на тому, чого в романі нема, бо саме це надає твору
Валентина Терлецького той глибокий підтекст, що його полюбляють вишукувати
поважні літературні критики. А нема персонажів з народу (журналісти й родичі
митців не рахуються) – тих, для кого, власне, й твориться все мистецтво. Без них
(глядачів-читачів-слухачів) будь-який витвір втрачає своє значення. Адже
трагедія не в тому, що справжнє мистецтво заборонено чинною владою (такі
прецеденти в історії були). Справжня трагедія в тому, що те мистецтво виявилось
без потреби людям. Ні, вони начебто слідкують за подіями на даху, але… не втручаються.
Складається враження, що їм байдуже. Чи не мали б вони (так само, як і митці)
вибратись на той хмарочос, аби відстояти своє право читати, слухати, споглядати
справжнє? Оце, мабуть, від такого й хотів застерегти нас автор. І це
йому, без сумніву, блискуче вдалося.
Наталка Доляк «Гастарбайтерки»
Одразу
зізнаюсь, яскравий дебютний роман від рекордсменки «Коронації слова» (а саме
таким є неофіційний титул Наталки Доляк після численних перемог у цьому літературному
конкурсі:) я вперше читала у вигляді рукопису майже рік тому – коли перебувала
в складі журі. Часу було обмаль, тож ловила кожну вільну хвилинку, аби
встигнути все прочитати й переосмислити. Приміром, стос роздрукованих аркушів
із Наталчиним романом тягала з собою громадським транспортом та численними
вінницькими кав’ярнями, і гадки не маючи, що десь неподалік, у цьому ж місті,
мешкає автор (адже умовами конкурсу передбачено анонімне подання творів).
Найперше
у романі причарувала чітка, довершена, по-справжньому «кінематографічна» стилістика
– письменниця не просто розповідає про події, вона їх показує, аж від читання
часом виникає враження, що переглядаєш повнометражний фільм на широкому екрані.
І то (як згодом з’ясувалося) не було випадковістю, адже Наталка – ще й досвідчений
драматург (в її творчому доробку є готові п’єси й кіносценарії). Також, як
зараз пам’ятаю, відзначила для себе щире, непідробне почуття гумору авторки, що
не зраджує їй навіть у зображенні найдраматичніших епізодів. А далі вже захопив
сам задум та сюжет книги.
Складається
вона із трьох послідовних історій, що майстерно переплітаються наприкінці.
Героїня першої історії – вчителька німецької мови Галина Сергіївна, котрій на
схилі віку доводиться виїхати з власної квартири, аби звільнити житлову площу
для дорослого сина з родиною. Зустрівши своє шкільне кохання, жінка незабаром
вирушає з ним на пошуки закордонних заробітків й опиняється доглядальницею у
підстаркуватої німецької матрони. Колишній танцівниці Наталі, якій присвячена
друга історія, гроші необхідні для того, щоб добудувати дім й нарешті
замислитись про дітей. Зоставивши свого непутящого чоловіка при будівництві,
вона їде заробляти на омріяне сімейне гніздечко (тут, до речі, трохи
насторожила стійка тенденція в романі: всі чоловіки зображені слабкими, ледачими
й самозакоханими егоїстами, а життєві турботи й негаразди лягають винятково на
плечі жінок). От і третя героїня Лариса дитину вже народила, однак виховувати
її змушена самотужки. Тож не дивно, що молодій жінці рано чи пізно доводиться
лишити малого сина на стареньку матір й податися у світи. Втрапивши за кордон,
українки отримують нові, звичні для німецького вуха імена: відтепер Наталю
кличуть Ташею, Галину Сергіївну – Халлою, а красуню Ларису – Лаурою…
Що ж
було далі, кожен читач має нагоду дізнатися з книжки, яка вийшла друком в
листопаді 2012 року. Від себе додам лише, що увесь закордонний побут та звичаї,
котрими рясніє роман, Наталка Доляк відтворювала не з чуток, а з власного
досвіду, адже їй теж свого часу довелось побувати гастарбайтеркою в Німеччині.
Отож, маємо справжній, на диво реалістичний і талановито виписаний твір про
українських заробітчан!
Андрій Кокотюха «Червоний»
У
відомого київського письменника Андрія Кокотюхи за плечима вже кілька десятків
захопливих гостросюжетних романів, однак його найновіша книжка змусила всіх
по-іншому глянути на автора. Адже цього разу він відклав убік свої детективні вподобання
і написав про вояків УПА («Найкращий історико-патріотичний твір» за підсумками
«Коронації слова-2012»). Саме це й привабило мене до книжки, як палку
шанувальницю «Залишенця. Чорного Ворона» Василя Шкляра.
І попри аж надто просту мову (особливо, якщо
читати після творів Юрія Винничука, Леоніда Кононовича чи вже згаданого Василя
Шкляра) роман анітрохи не розчарував. Не в останню чергу завдяки оригінальній
та несподіваній композиції, в котру автор вправно загорнув свій задум: про
головного героя – отамана-бандерівця Данила Червоного – по черзі розповідають
троє різних людей, що стикалися з ним у певний період свого життя. Людей з
ворожого табору, бо ж і молодий міліціонер Михайло Середа, і бувалий чекіст Лев
Доброхотов, і табірний політв’язень Віктор Гуров, з чиїх спогадів виринає
історія Червоного, працювали на розбудову радянської влади в Україні. Вийшов
портрет героя очима ворогів. Таким чином письменнику, кажуть, вдалося уникнути
зайвого пафосу й ідеалізації у відображенні суперечливих і дражливих сторінок
української історії.
Хтозна,
може, воно й на краще, що автор не почав власноруч копирсатися в душі
відчайдушного повстанця й не витяг з неї на огляд читачів усіх його «демонів»? Бо,
як на мою упереджену жіночу думку, Данило Червоний разом зі своїм найближчим
оточенням таки вдався ідеальним! То, без жодного перебільшення, є справжні
патріоти, справжні воїни і справжні чоловіки. Нарешті в сучасній українській
літературі з’явились сильні герої, про яких хочеться пам’ятати й переповідати
іншим.
А ще
хочеться побажати новій книжці Андрія Кокотюхи якомога більше перекладів
іноземними мовами. Приміром, роман аж проситься до перекладу російською. Хай
читають:)
Христина Лукащук «Курва»
Тільки-но
дізнавшись, що «коронований» твір львівської письменниці Христини Лукащук
вийшов друком, я поквапилась до Книгарні «Є», аби придбати довгоочікувану
новинку. А дорогою все думала: як би мені отримати її якось так, щоб не
довелося називати книжку «на ім’я»? (бо ж письменники, що вживають міцні слівця
у своїй прозі, ніколи-ніколи не послуговуються ними в житті:) Тож просто собі
рушила до милої дівчини-консультанта й увічливо попросила: «Мені, будь ласка,
нову книжку Христини Лукащук». Дівчина з розумінням посміхнулась і принесла
мені книжку. Отак!
Тож
кілька слів про назву. Смілива, епатажна й емоційно забарвлена, вона магнітом
притягує увагу читачів. Але кожен, хто шукатиме під обкладинкою з цією назвою
насамперед «полуничку» на кшталт «П’ятдесят відтінків сірого», несподівано і
без попередження втрапить до складного, суперечливого, пронизаного відчуттям нездоланної
самотності й нікому-не-потрібності світу головної героїні. Особисто в мене
виникали асоціації з найкращими романами Франсуази Саган. Втім, порівняти твір
української письменниці з легкою музикою (як то колись зробили тамтешні критики
щодо книг Саган, чим неабияк роздратували славетну француженку) ледве чи
вдасться. Забагато в ньому потаємних «підводних течій», зовсім не притаманних
«легким» романам.
Ні-ні,
еротика в тексті Христини Лукащук присутня. Але, як зауважив у своєму відгуку
на книжку Юрій Винничук: «…це дуже жіноча еротика, яка вигідно вирізняється з
того, що інколи доводиться зустріти в авторів більш відомих, де фізіологія
випирає на передній план». І слово «курва» тут зовсім не випадкове. Авторка із
властивою їй мовною вишуканістю, відвертістю та чуттєвістю розповість,
як воно увійшло в життя звичайної молодої жінки і як стало в ньому фатальним. Дарма,
що та жінка просто мріяла про власну родину – коханого чоловіка й дітей.
«Ти
читатимеш цей роман на одному подиху», – справедливо відзначила у передмові до
твору Ірена Карпа. А перегорнувши останню сторінку, відчуєш справдешній шок і його
відлуння довго зринатиме тобі на думці (це вже моє особисте читацьке
спостереження). А ще ця книжка – художній витвір мистецтва, адже дизайн
обкладинки та ілюстрації поміж текстом – авторська робота Христини Лукащук.
Макс Кідрук «БОТ»
Цей
роман можна рішуче назвати новою сторінкою в творчості знаного
письменника-мандрівника Макса Кідрука. По-перше: технотрилер – принципово новий
жанр для української літератури. По-друге: потужний промо-тур, що його не
полінувався організувати Макс для своєї книги (понад 20 презентацій в різних
містах за кілька місяців!) Погодьмося, це перш за все колосальна (хоч і приємна) праця, і
далеко не кожен автор, напевне ж, зважиться на таку круговерть із подорожей?
Головний
герой твору – український програміст Тимур Коршак, який спеціалізується на
створенні ботів – програм, що наслідують дії людини й використовуються для
керування супротивниками у комп’ютерних іграх, або як клон «живого» користувача
на інтернет-форумах. Звісно, просунуті науковці не встояли перед спокусою й
узялись експериментувати з ботами, аби використати їхні фантастичні можливості
в реальному житті. Як наслідок – піддослідні виходять з-під контролю і
застосовують свою силу проти господарів…
Автор
і цього разу не зраджує мандрівній тематиці – переважна більшість подій відбувається
посеред чилійської пустелі Атаками, яку він свого часу бачив на власні очі.
Саме там він і облаштував секретну лабораторію для своїх науковців – точніше,
арену бойових дій. Чесно кажучи, спочатку я була дещо здивована з відгуків, де інші
читачі захоплено повідомляли, що «роман читався на одному подиху». Численні
ремарки, детальні лірично-технічні відступи щодо нанотехнологій, комп’ютерного залізяччя,
всілякого стрілива та задрібний шрифт у паперовому примірнику (треба було
замовити електронну версію), м’яко кажучи, не сприяли мені у стрімкому
прочитанні роману. Аж раптом – а саме на стор. 56 – щось наче перемкнулося і
процес пішов. З тієї хвилини від книжки неможливо було відірватися, усі власні
справи дивним чином поступилися єдиній, майже нав’язливій ідеї: взнати, що там
далі про ботів:)
І
насамкінець хочу відзначити багату й живу авторську мову, котра напрочуд
добре
пасує цій карколомній історії. Без сумніву, «БОТ» - найталановитіша
робота Макса Кідрука. А незабаром читачі матимуть нагоду познайомитись
із його наступним трилером (твір анонсовано під назвою «Твердиня»), і
автор вже пообіцяв, що там «поменшає кількість наукових
викладок, описів обладнання і зброї, зате персонажі будуть більш
«прокачаними» –
скрупульозно виписаними, здатними до внутрішнього переродження». Чекаємо
з
нетерпінням!
10 березня 2016
9 березня 2016
|
| Закрити |
